Логічним кроком у контексті зазначеного Меморандуму став Указ Президента України від 17 лютого 2003 р. № 134 «Про заходи щодо ство­рення єдиної державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру». Ним доручено уряду до 2006 р. забезпечити всіх громадян, які мають право на земельну частку (пай), державними актами. Законом України від 5 червня 2003 р. «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних часток (паїв)» визначено організаційні та правові засади цієї роботи. У подальшому еволюційним шляхом відбувалася поглиблена реструктуризація підпри­ємств – правонаступників КСП, яка здійснювалася з метою адаптації їх до вимог ринкового середовища. Після завершення цього періоду мож­ливе остаточне врегулювання земельних і майнових питань, які виникли внаслідок масової реструктуризації КСП, формування раціонального землекористування та оптимальне розміщення виробництва в масштабах усієї держави.

Указ Президента від 26 липня 2006 р. «Про деякі питання організаційно-правового забезпечення формування та регулювання ринку землі та захисту прав власників земельних ділянок» передбачає прискорене створення в Україні правових засад для повноцінного функціонування ринку землі як важливого фактора підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, поліпшення умов для залучення інвестицій в аграрний сектор економіки, збільшення надходжень до державного та місцевих бюджетів, раціонального використання земельних ресурсів. Указом доручається Держкомзему створити у 2006 – 2007 рр. загальнодержавний, регіональні і місцеві банки даних про результати експертної грошової оцінки та ціну земельних ділянок. Крім цього в указі викладено орієнтири для вдосконалення законодавства у сфері ринку земель, а саме:

1) забезпечення захисту прав на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави і особливо інтересів національного сільськогосподарського виробника;

2) вдосконалення існуючих та формування нових механізмів формування та реалізації державної політики у сфері земельних відносин, особливо щодо оцінки вартості земельних ділянок, охорони та організації раціонального використання земель, землеустрою, економічного регулювання обороту земель на ринку тощо;

3) прискорений розвиток інфраструктури ринку земель, особливо сільськогосподарських.

У ході обговорення шляхів реалізації пріоритетів, викладених в указі, було запропоновано створити інститут сільських товариств з регулювання обороту земель сільськогосподарського призначення, задля чого прийняти відповідний Закон «Про сільські товариства з регулювання обороту земель сільськогосподарського призначення». Обґрунтовано потребу встановити обмеження на площі сільськогосподарських земель, що можуть бути придбані у приватну власність (Земельним кодексом передбачене таке обмеження до 2010 р. площею 100 га); необхідність правового закріплення вимог до покупця земельної ділянки сільськогосподарського призначення (наприклад, наявність сільськогосподарської освіти і проживання на території місцевого самоуправління). Нагальну необхідність має прийняття законів України «Про ринок земель», «Про державний земельний кадастр», що пройшли перше читання та «Про сільські товариства з регулювання обороту земель сільськогосподарського призначення».

Тема 4. Основні напрями аграрної політики України

4.1. Мета і пріоритети аграрної політики України.

4.2. Особливості бюджетно-податкової та кредитно-фінансової політики в аграрному секторі.

4.3. Політика держави щодо регулювання ринків сільськогосподарської продукції та матеріально-технічного забезпечення виробників.

4.4. Розвиток сільських територій та соціальна політика у сільській міс­цевості.

4.5. Державна політика щодо аграрної науки, освіти й інформаційного забезпечення виробників.

4.1. Мета і пріоритети аграрної політики України

Поняття «пріоритети аграрної політики» передбачає скорочення цілей і уточнення уже відібраних цілей з подальшою їх характеристикою за допомогою відповідних показни­ків. Щоб визначити найкращу концепцію пріоритетів аграрної політики, необхідно розглянути широке коло можливих варіантів відповідно до наявних ресурсів. У світо­вій практиці склалося декілька методичних підходів до обґрунтування пріоритетів аграрної політики: метод аналогів, метод формування системи стандартних показни­ків, продуктовий підхід і метод «економічного ядра».

Сутність методу аналогів полягає в проведенні порівняльного аналізу різних типів аграрних політик країн, що домоглися значних успіхів у забезпеченні населення про­довольством, і подальшому виділенні на цій основі загальних пріоритетних напрямків державної підтримки сільського господарства. Однак у кожній країні проводиться своя специфічна аграрна політика, напрями якої обумовлені і потребами внутріш­нього розвитку країни, і її становищем на світовому продовольчому ринку. Вона не може бути прикладом для наслідування в іншій країні. Значення цього методу для України полягає в тому, що він дозволяє виділити ряд загальних закономірностей формування аграрної політики в ринкових умовах господарювання.

Розробка системи стандартних показників у країнах Організації економічного спів­робітництва і розвитку (ОЕСР) була викликана необхідністю пошуку універсального вимірника державної підтрими сільськогосподарських товаровиробників, який би враховував основні напрямки їхньої аграрної політики і допускав міждержавне зіста­влення. Основним показником підтримки виробників аграрного сектора є оцінка під­тримки виробників РSЕ (Producer Support Estimate) – вартості трансфертів, переданих виробникам від споживачів сільськогосподарської продукції і платників податків (абсолютний РSЕ, процентний РSЕ, питомий РSЕ). Оригінальне визначення РSE вклю­чає чотири компоненти, що оцінюються в рамках абсолютного показника:

• підтримка ринкової ціни, яка включає заходи, що одночасно впливають на виробника і на ціну продукції;

• пряма підтримка доходу, що передбачає заходи прямого перерозподілу коштів від платників податків до виробників без урахування впливу на ціну продукції;

• непряма підтримка доходу, головним чином скорочення вартості витрат на ви­робництво продукції;

• інші форми підтримки (структурні перетворення, цільові урядові програми, мар­кетингова підтримка, допомога в пошуку і залученні довгострокових капітало­вкладень та ін.).

Поряд з показником РSЕ використовується показник оцінки підтримки споживачів СSЕ (Consumer Support Estimate), який ураховує всі види внутрішніх державних транс­фертів споживачам і розраховується як відсоток зниження витрат на придбання про­дукції аграрного сектора в ринкових цінах. При розрахунку СSЕ приймаються два види заходів агропродовольчої політики:

• трансферти від споживачів продовольства сільськогосподарським товаровиро­бникам у результаті проведення агропродовольчої політики (ринкові трансферти);

• бюджетні виплати споживачам у результаті здійснення агропродовольчої політики (інші трансферти).

Методологія РSЕ/СSЕ широко застосовується офіційними міжнародними органі­заціями для оцінки і зіставлення різних видів національної агропродовольчої політики.

Обґрунтування пріоритетів аграрної політики на основі третього, продуктового під­ходу, передбачає встановлення співвідношення потреб країни і фактичного виробницт­ва сільськогосподарської продукції, вибір пріоритету державної фінансової підтримки тієї або іншої продуктової підгрупи на основі економічного аналізу «витрати-вигоди». На загальнонаціональному рівні цей підхід утілений в продуктових програмах «Зерно України», «Цукор України» тощо. Досвід реалізації даного підходу на регіональному рівні виявив його істотну обмеженість, пов’язану з тим, що алгоритм визначення пріо­ритетів аграрної політики не містить можливостей вироблення формалізованих правил і заходів, що створюють основу вибору форми підтримки сільськогосподарських товаровиробників. Крім того, і на загальнонаціональному, і на регіональному рівнях досить складно акумулювати кошти для реалізації більшості продуктових програм.

Процес вибору пріоритетів аграрної політики на основі аналізу «дерева цілей» привів до появи методу «економічного ядра», який передбачає, що в економічній системі і на макро-, і на мікрорівні існують «точки росту», вплив на які позначається на розвитку інших елементів системи, дозволяє досягти декілька цілей економічної політики, у тому числі й аграрної. У закордонних дослідженнях цей метод одержав назву «концепції полюсів росту», яку активно розробляв французький економіст Ф. Перру.

Необхідність формування економічного ядра обумовлена, як правило, обмеженістю ресурсів і можливостей, а також кількістю і гостротою господарських проблем, що скла­лися в економічній системі. Результати впливу сучасної економічної політики на стан сільськогосподарських товаровиробників свідчать про те, що метод «економічного ядра» прийнятний і для розробки пріоритетів аграрної політики в Україні. Відомо, що одним з діючих інструментів державного впливу на економічну ситуацію у вітчизняному АПК є інвестиції. Використовуючи метод «економічного ядра», ефективність інвестицій можна істотно підвищити шляхом спрямування інвестиційних ресурсів у галузі і підприємства, розвиток яких істотно впливає на функціонування інших сегментів АПК. Добір елементів економічного ядра (точок росту) здійснюється на основі використання визначеного чи­сла відносних та абсолютних економічних і технічних критеріїв і показників.

Цілі аграрної політики можуть досягатися за допомогою комбінації різних інстру­ментів. Держава з позицій оцінки ефективності і справедливості повинна визначити не лише необхідний рівень підтримки, але і використовувані при цьому інструменти, беручи до уваги витрати застосування різних інструментів політики. Економічні ви­трати аграрної політики поділяються на прямі і непрямі, що приводять до утворення так званих мертвих утрат; трансакційні витрати, пов'язані із застосуван­ням інструментів державної політики, і непрямі адміністративні витрати фінансуван­ня бюджетних витрат, що забезпечують трансферти.

При аналізі необ­хідно оцінити два рівні витрат: найбільш очевидні витрати бюджету або споживачів і менш очевидні суспільні витрати, що включають, крім часткових, зовнішні витрати. Результуюче визначення співвідно­шення ефекту і витрат дозволяє оцінити ефективність проведення аграрної політики. Політика підтримки доцільна, якщо її вигоди перевищують утрати економічної ефекти­вності, пов'язаної із затримкою ефективного переміщення ресурсів. Але варто врахову­вати, що ряд соціальних ефектів (зокрема рівень життя населення) виявляється в коро­ткостроковому періоді, а втрати економічної ефективності – у довгостроковому. У зв’язку із цим, крім стратегії аграрної політики, виділяють її тактику – сукупність заходів і методів вирішення конкретних завдань кожного даного етапу розвитку агропромислового виробництва і задоволення потреб населення в продуктах харчування, а виробничої сфери – у сировині.

Основні пріоритети державної аграрної політики України на вищому рівні визначено у Законі «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року», якими є:

• забезпечення в сільськогосподарському виробництві за допомогою системи державних організаційно-правових заходів прибутку на авансований капітал, включаючи вартість земельних ресурсів не нижче середнього рівня по економіці держави;

• створення умов для реалізації та захисту прав селян на землю, формування ринкових земельних відносин, охорони земель;

• посилення соціального захисту сільського населення, встановлення заробітної плати і пенсійного забезпечення працівників сільського господарства не нижче середнього рівня в галузях економіки держави;

• створення рівних умов для функціонування різних організаційно-правових форм господарювання в аграрному секторі, які сприяють гармонізації інтересів власників та найманих працівників;

• розроблення і запровадження державних та регіональних програм комплексного розвитку сільських територій, удосконалення державної підтримки розвитку підприємництва для розв’язання проблеми зайнятості сільського населення;

• державна підтримка розвитку конкурентоспроможного сільськогосподарського виробництва на основі кооперації та інтеграції;

• запровадження сучасних механізмів і методів формування прозорого ринку сільськогосподарської продукції, продовольства, капіталу, зокрема виробничих ресурсів та робочої сили;

• державна підтримка суб’єктів аграрного сектора шляхом концентрації державних ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку, формування сприятливої цінової, фінансово-кредитної, страхової, податкової та бюджетної політики, забезпечення раціональних внутрішньогалузевих і міжгалузевих економічних відносин;

• створення сприятливих умов для реалізації експортного потенціалу аграрного сектора економіки;

• державна підтримка підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації спеціалістів, виконання наукових досліджень для аграрного сектора;

• створення умов для закріплення у сільській місцевості кваліфікованих спеціалістів сільського господарства, освіти, культури, охорони здоров’я та побутового обслуговування;

• державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників, які використовують меліоровані землі, особливо для утримання внутрішньогосподарських меліоративних систем та оплати електроенергії, що витрачається під час подачі води для поливу;

• удосконалення системи державного управління, ефективне поєднання загальнодержавної і регіональної політики в аграрному секторі [11].