Файл: Лекції з аграрної політики до друку 1.doc

ВУЗ: Не указан

Категория: Не указан

Дисциплина: Не указана

Добавлен: 29.11.2019

Просмотров: 3506

Скачиваний: 4

ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.

СОДЕРЖАНИЕ

Тема 1. Соціально-економічний стан аграрного виробництва. Сутність і цілі аграрної політики держави

1.1. Сучасний стан і тенденції розвитку аграрного виробництва

1.2. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики

1.3. Аргументи на користь і проти державного регулювання аграрної сфери

1.4. Модель процесу формування аграрної політики. Групи інтересів в аграрній політиці

1.5. Система цілей аграрної політики держави

Тема 2. Інструменти регулювання аграрного сектора

2.1.Система заходів державного регулювання агропромислового комплексу

2.2. Державне регулювання агропродовольчих ринків

2.3. Цінова політика на агропродовольчому ринку: завдання та основні інструменти

2.4. Регулювання ринків виробничих ресурсів, що використовуються в сільськогосподарському виробництві

Тема 3. Історія державної політики щодо аграрного сектора в Україні

3.1. Державна політика щодо сільськогосподарського виробництва у пе­ріод існування Радянського Союзу

3.2. Етапи реформування економічних відносин в аграрному секторі

Тема 4. Основні напрями аграрної політики України

4.1. Мета і пріоритети аграрної політики України

4.2.Особливості бюджетно-податкової та кредитно-фінансової політики в аграрному секторі

4.3. Технічна політика держави

4 .4. Розвиток сільських територій та соціальна політика у сільській міс­цевості

4.5. Державна політика щодо аграрної науки та освіти

Тема 5. Проблеми продовольчої безпеки в Україні

5.1. Формування внутрішнього продовольчого ринку в Україні. Показники самозабезпеченості основними видами продовольчих товарів

5.2. Тенденції споживання продовольства в Україні, відповідність структури харчування раціональним нормам

5.3. Державна політика щодо вирішення продовольчої проблеми в країні

Тема 6. Інструменти регулювання зовнішньої торгівлі агропродовольчою продукцією

6.1. Сутність і завдання зовнішньоторговельної політики держави в аг­рарному секторі

6.2. Регулювання світової агропродовольчої торгівлі в рамках СОТ

6.3. Основні підходи до оцінювання державної підтримки аграрного сек­тора

Тема 7. Аграрна політика окремих іноземних країн та блоків

7.1. Сутність і механізми функціонування САП ЄС

7.2. Історія і сучасність аграрної політики США

Проблемність реалізації зазначеного закону полягає в тому, що для того, щоб отримати статус депресивних, райони повинні відповідати одночасно п’яти критеріям: мати найбільшу частку зайнятих в сільському господарстві, найменшу щільність і найменший природний приріст населення, найнижчі рівні виробництва сільськогосподарської продукції на душу населення та середньої заробітної плати. Дослідження свідчать, що райони з найгіршими значеннями окремих показників розташовані в різних частинах України і у разі відповідності одночасно п’яти критеріям претендентами на отримання статусу депресивних можуть стати не найбільш проблемні території.

Одним із пріоритетних напрямів аграрної політики на період до 2015 р. визначено забезпечення надійного функціонування соці­альної інфраструктури села. Соціальна інфраструктура села як сукупність структурних елементів сільського поселення покликана забезпечувати насе­лення сіл належними умовами праці й відпочинку, створювати сприятливе, комфортне життєве середовище. Їй належить визна­чальне місце у формуванні цілісного ринкового середовища на селі. Про це, зокрема, свідчить досвід розвинутих країн світу, де на розвиток соціальної інфраструктури спрямовується близько 15 % валового внутрішнього продукту.

За існуючими нормативами кожне село, незалежно від його населення, повинно бути забезпеченим на оптимальному рівні об'єктами соціально-культурного призначення. Ця умова до початку реформ на селі здійснювалася на 80 – 90 % за рахунок сільсь­когосподарських підприємств. Проте деструктивні зміни в сільській поселенській мережі України, трансформація великих поселень у середні, середніх у малі на фоні різкого зменшення бюджетного фінансування негативно впливають на функціонуючу мережу об'єктів соціальної інфраструктури та її розбудову.

В умовах сьогодення ці об'єкти перебувають у надзвичайно скрутному становищі. Унаслідок цього, незважаючи на низький рівень забезпеченості сіл об'єктами соціальної інфраструктури, мережа підприємств і закладів соціально-культурного підкомплексу невпинно скорочується. З року в рік вона продовжує втрачати тисячі закладів цього спрямування. За період з 1990 р. їх мережа скоротилася на 37,7 тис. сільських магазинів, 10,1 тис. за­кладів громадського харчування, 4,3 тис. дитячих дошкільних за­кладів, 0,5 тис. загальноосвітніх шкіл, 3,9 тис. закладів культури, 0,8 тис. фельдшерсько-акушерських пунктів. Повністю припинили своє функціонування пологові будинки. Через відсутність коштів на утримання об'єктів соціальної інфраструктури діють за призначенням лише 59,9 % підприємств служби побуту, 73,4 % дитячих дошкільних закладів, 92,8 % тор­говельних закладів. Не функціонує значна частина шкіл.

Крім того, 31,5 % дитячих дошкільних закладів потребують капітального ремонту, 2,2 % перебувають в аварійному стані. У такому ж технічному стані перебувають школи (відповідно 30,6 % та 2,3 %), клуби (43,1 % та 4,8%), лікарняні заклади (28,1 % та 1,3 %). Таким чином, мережа соціально-культурних закладів за своєю потужністю не спроможна наразі виконувати належні їй функції. Дошкільними закладами сьогодні охоплено лише 28,9 % загальної кількості сільських населених пунктів, школами − 50,9 %, дільничними лікарнями, амбулаторно-поліклінічними закладами, фельдшерсько-акушерськими пунктами − відповідно 2,6 %, 10,1 % та 54,7 %, водогоном − 22,7 %, газифіковано 30,3 % населених пунк­тів. Фактично у кожному п'ятому селі відсутнє стаціонарне та пересувне торговельне обслуговування. Функціонуюча мережа роздрібної торгівлі та громадського харчування порівняно з 1990 р. скоротилася відповідно у 2,7 і 2,2 раза.


У цьому контексті визначальним пріоритетом є створення реального власника соціального навколишнього середовища й забезпечення само­врядно-територіального управління соціальною розбудовою. Складна ситуація сільгосптоваровиробників викликала необхідність звільнення їх від витрат на утримання об’єктів соціальної сфери. Така можливість була реалізована після прийняття Кабінетом Міністрів України Постанови «Про поетапну передачу в комунальну власність об’єктів соціальної інфраструктури, які належать суб’єктам підприємницької діяльності» № 222 від 19 лютого 1996 р. та «Про поетапну передачу в комунальну власність об’єктів соціальної сфери, житлового фонду сільськогосподарських, переробних і обслуговуючих підприємств, установ і організацій агропромислового комплексу, які базуються на колективній та інших формах недержавної власності» № 1060 від 5 вересня 1996 р.

Але дані законодавчі акти не сприяли розвитку соціальної сфери села. Якщо раніше для сільськогосподарських підприємств утримання соціальної інфраструктури, навіть при рентабельному господарюванні, завжди було неприбутко­вим, але на економіці господарств особливо не позначалося, то для новостворених господарських структур в умовах масової збитковості воно взагалі стало фінансово обтяжливим.

Для подолання цих проблем і забезпечення ефективного функці­онування реформованих господарств Указом Президента України від 09.03.2000 р. «Про деякі заходи щодо поліпшення умов господарювання недержавних сільсько­господарських підприємств» передбачалося протягом 2000 р. передати об'єкти сільської соціальної інфраструктури в комунальну власність територіальних громад. На виконання даного указу за погодженням із сільськогосподарсь­кими підприємствами визначено їхню кількість, потребу в коштах і строки переда­чі. Разом з тим, до цього часу проблеми фінансового забезпечення утримання та ремонту об'єктів, що передаються, а також звільнення від оподаткування фінансових операцій, пов'язаних з їх передачею, за­лишилися фактично неврегульованими.

Отже, процес передачі об'єктів соціальної інфраструктури в комунальну власність територіальних громад відбувається на основі Указу Президента України від 3 грудня 1999 року № 1529/99, постановами Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 року № 222 і 5 вересня 1996 року № 1060. Передані об'єкти оцінюються за балансовою і залишковою вартістю, а сама передача відбувається на основі акта приймання–передачі об'єктів соціальної сфери у комунальну власність територіальних громад. Передачі підлягають усі об'єкти соціально-культурної сфери згідно із законо­давчими та нормативними документами. Але дана інфраструктура була створена ще в радянські часи і більшість її об'єктів функціонують на неналежному рівні або зо­всім зруйновані. Передача таких об’єктів затримується, тобто вони залишаються на утриманні сільськогосподарських підприємств. Перед керівництвом цих підприємств постає питання про доведення об'єкта передачі до стану функціону­вання, шляхом проведення реставрації чи ремонту, тобто у разі, якщо даний об'єкт буде придатним до експлуатації. У такому випадку сільські ради згодні прийняти такий об'єкт, хоча в місцевих бюджетах відсутні відповідні ко­шти на їх утримання.


Тому для сільських рад проблематичним залишається питання про доведення зруйнованої соціальної інфраструктури, яка підлягає передачі на їхній баланс, до функціонуючого рівня, оскільки для цього необхідні додаткові кошти [38].

Для надання аграрному сектору економіки державної підтримки та підвищення рівня життя на селі у 2005 р. Верховною Радою ухвалено ряд законопроектів, серед яких «Про внесення змін до Закону України «Про державну підтримку сільського господарства в Україні» від 16.06.05 № 2657 (щодо створення умов для збільшення рівня зайнятості сільського населення). Крім того, було прийнято Постанову Кабінету Міністрів України від 03.08.05 № 687 «Про затвердження переліку об’єктів, що фінансуються у 2005 р. за рахунок субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво газопроводів-відводів та газифікацію населених пунктів, насамперед сільських». Постановою затверджено розподіл 420 млн грн за об’єктами газифікації. Але субвенцію з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво газопроводів-відводів та газифікацію населених пунктів, у першу чергу сільських, профінансовано лише на 30,5 % (128 млн грн з передбачених 420 млн грн).

Подальша аграрна політика щодо розвитку сільських територій та соціальна політика в сільській місцевості повинна спрямовуватися на забезпечення привабливості життя і праці на селі, реалізацію проектів забезпечення альтернативної зайнятості у сільській місцевості.

4.5. Державна політика щодо аграрної науки та освіти

Проблема наукового забезпечення сільського господарства залишається актуальною завжди. Наукова база аграрного напряму в Україні була сформована переважно за часів Радянського Союзу. Вона включає наукові, дослідні установи, спеціалізовані заклади освіти, де проводяться наукові дослідження і випробування. У структурі установ, що формують науковий потенціал АПК України, слід виділити установи Міністерства аграрної політики України (у його підпорядкуванні 36 наукових установ), Української академії аграрних наук (74 установи), національні аграрні університети, Державний департамент продовольства (12 установ у підпорядкуванні), Держкомлісгосп. Крім того, в Україні діє мережа спеціалізованих закладів освіти ІІ рівня акредитації.

Науковий потенціал Української академії аграрних наук включає близько 6 тис. наукових співробітників, з них близько 400 докторів наук, понад 2 000 кандидатів наук. Академія включає 52 інститути, 4 інститути-наукові центри, 12 дослідних станцій, 3 наукові об’єднання та науково-виробничі центри. УААН підпорядковано 342 наукові установи, підприємства і організації [62].

Центральним закладом, де безпосередньо досліджуються проблеми аграрної політики, є Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», заснований у 1956 р. Від моменту заснування головними завданнями Інституту аграрної економіки були розробка економічних основ формування і здійснення аграрної політики в Україні, актуальних проблем теорії і практики АПК; організація впровадження у виробництво досягнень аграрної економічної науки, здійснення координації наукових досліджень; підготовка наукових кадрів вищої кваліфікації. Ці завдання не втратили своєї актуальності і сьогодні. Саме за активної участі вчених Наукового центру здійснювалася розробка багатьох нормативно-правових, програмних документів щодо реформування та розвитку агропромислового сектора [63].


Політика держави повинна спиратися на рекомендації науковців, у тому числі і в аграрній галузі, щоб не допустити непослідовності й провалів. Проте характерною особливістю сучасного етапу вітчизняної політики стосовно аграрної науки є те, що умови для наукової роботи не відповідають рівню вимог до неї [56]. Так, для забезпечення розвитку науки, як передбачено постановою Кабінетів Міністрів від 3 липня 1999 р., необхідно щорічно виділяти з державного бюджету кошти в сумі не менше 1,7 %, а в перспективі – 2,3 – 2,5 % вартості продукції, виробленої в агропромисловому комплексі України. Нині цей показник не перевищує 0,4 % [37].

Незважаючи на це, за активної участі науковців підготовле­но більшість чинних нормативно-правових актів та ор­ганізаційно-методичних рекомендацій для проведення аграрної реформи. Проте сама наука не в змозі обмежити масові випадки порушень перед­бачених положень, що негативно позначається на резуль­тативності аграрних перетворень. Так, найвідоміші вчені економісти-аграрники на сторінках «Голосу України» одностайно і рішуче виступили проти нав'язуваної практикам ідеї переваг вирощування сіль­ськогосподарських культур на дрібноконтурних ділянках, що орієнтувало на парцеляцію великих земельних масивів. Науковці налаштовували владу і суспільство на збе­реження земельної, майнової та виробничо-господарської цілісності сільськогосподарських підприємств і недопу­щення перетворення їх у дрібні агроформування. Ще й те­пер в аграрному науковому середовищі панують погляди щодо неприпустимості поспішного уведення сільського­сподарських підприємств у ринковий обіг без попередньо­го опрацювання надійної нормативно-правової бази і створення відповідної інфраструктури.

Проте в багатьох випадках наука залишається безсилою через неприйняття відповідними інстанціями достатньо обґрунтованих рекомендацій і застережень. Вже на початку реформування земельних відносин економісти-аграрники виступили проти паювання всіх земельних угідь. Натомість вони пропонували створення фонду земель для міграційних потреб з метою забезпечення земе­льними ділянками тих, хто повертатиметься в країну з-за кордону.

Програла держава, проігнору­вавши обґрунтування вчених щодо недоцільності вклю­чення у пайовий земельний фонд примусово розораних у свій час луків і пасовищ. Наука рекомендувала повер­нути таким площам їхній природний стан і використати їх у подальшому для потреб тваринництва, відродження якого неможливе без відповідної кормової бази. Невдачею для економістів-аграрників закінчилися їхні активні спроби переконати відповідні владні структури у тому, що орендна плата, яка набагато нижча за світові аналоги, антисоціальна: вона ускладнює економічне ста­новище орендодавців, гальмує розвиток орендних від­носин і втрачає від цього держава, а, отже, і суспільство.


Аграрно-економічна наука зазнала поразки у своїх на­полегливих спробах привернути увагу влади, громадськості до надзвичайно низької соціально-економічної результа­тивності аграрних реформ. Поза увагою тих, кому адре­сувалися факти й аргументи, залишилася чітка позиція видатного вітчизняного економіста зі світовим ім'ям ака­деміка І.І. Лукінова. Він же закликав до того, щоб оціню­вати здійснювані реформи за критерієм приросту реаль­ного ефекту. Отже, якщо розглядати причини соціально-економічних невдач при реформуванні аграрних відносин, треба перш за все назвати неприйняття владни­ми структурами численних напрацювань економічної науки, в тому числі її аграрно-економічної складової.

Наукові колективи Інституту аграрної еко­номіки УААН та Інституту економіки НАН України опрацювали кілька варіантів концепцій розвитку аграрної політики, проте жоден з них не став предметом уваги представників вла­ди. Так само трапилося і з пропозиціями щодо опрацюван­ня Закону України «Про сільське господарство України», хоча відповідні наукові матеріали, співавторами яких став ряд парламентарів, двічі публікувалися в «Голосі України». Незважаючи на те, що двічі Українська академія аграрних наук приймала рішення про необхідність роз­роблення аграрної (аграрно-продовольчої) доктрини, а ідею цю підтримав і Президент України на Всеукраїнській нараді з питань стратегії розвитку сільського господарства, вона так і не була прийнята робочою групою Верховної Ради України. Аргументували це тим, що сільське господарство не належить до галузей, для яких доцільно розробляти такі нормотворчі документи.

Проблеми формування новітньої аграрної політики полягають не лише у викладених вище фактах і аргументах, їх набагато більше, всі вони є багатоскладовими і взаємопо­в'язаними.

Новий етап у розвитку науки пов’язаний з реформою освіти, приєднанням до Болонської конвенції, що, з одного боку, наблизить Україну до світових стандартів в освітянській сфері, а з другого – потребуватиме суттєвих змін в існуючій системі науково-педагогічних установ, що, у свою чергу, потягне додаткові витрати коштів, часу і загрожуватиме частковою втратою наявних напрацювань.

Якщо звернутися до історії Болонського процесу, то слід згадати, що у 1997 р. під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, які існують у системі вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких згодом сформулювали і принципи Болонської декларації. Лісабонська угода декларує наявність і вагомість різноманітних освітніх систем і має на меті створення умов, за яких більша кількість людей, скориставшись усіма перевагами і здобутками національних систем освіти і науки, зможе бути мобільними на європейському ринку праці.