Трансформаційна криза відкинула рівень продовольчого споживання в Україні майже на півстоліття назад: у 2005 р. кількісні й структурні характеристики харчування мало відрізнялися від показників 1960 р. Природно, що регресивні кризові зрушення зде­більшого торкнулися дорогого набору продуктів. Якщо в першому

19. Споживання продуктів харчування на душу населення в Україні

наборі за 1990 – 2005 рр. скорочення становило 10 %, то в другому – 33 %.

Ще одним вимірником про­довольчої ситуації є показник недостатності (неповноцінності) харчування. Таку недостатність (недоїдання) відбиває різниця між раціональним і фактичним рівнями продовольчого споживання. Як цільовий орієнтир для порівняння варто використову­вати медично рекомендовані норми раціонального (здорового) харчування або рівень продовольчого споживання в розвинутих країнах. Наприклад, Український НДІ харчу­вання рекомендував як раціональну норму споживання м'яса на душу населення, включаючи м'ясопродукти, 83 кг на рік. За фактичного споживання у 2005 р. 39 кг рекомендована норма досягнута лише на 47 %, отже недостає 53 %. Такий вимірник продовольчої ситуації називається дефіцитом продовольчого спожи­вання. Його можна обчислювати і щодо окремих продуктів, і щодо всього набо­ру продуктів харчування (табл. 20).

20. Рівні продовольчого споживання

__________________

* Норми, рекомендовані Українським НДІ харчування.

** Дані FАОSТАТ у 2002 р.

*** В українських цінах за 2005 р.

За енергетичною цінністю добового раціону в середньому на душу населення дефіцит продовольчого споживання щодо нормативного (чи європейського) рівня невеликий (14 – 16 %) і може бути досить швидко ліквідований. Набагато песимістичніший вигляд має оцінка національної продовольчої безпеки за вартісним показни­ком. Уесь дефіцит продовольчого споживання припадає на дорогі енергоносії (м'ясо, рибу, молоко тощо). Тут він досягає майже половини, і його усу­нення при темпах, що спостерігаються, не може бути швидко здійснене. Наприклад, річне споживання м'яса на душу населення за останні п’ять років збільшилося на 6 кг, але це ще не відповідає європейському рівню (на 46 кг менше). Ще більшим є відставання за споживанням фруктів, а також рибо- і молокопродуктів.

5.3. Державна політика щодо вирішення продовольчої проблеми в країні

Принциповим вирішенням проблеми прискореного досягнення європейських показників кількості і якості харчування має стати прийняття пріоритетної урядової цільової продовольчої програми. Існує розпорядження Кабінету Міністрів України (від 26 травня 2004 р.) «Про затвердження Концепції поліпшення продовольчого забезпечення та якості харчу­вання населення», де відзначається залежність демографічної ситуації, рівня захворюваності від кількісних та якісних характеристик продовольчого споживання і пропо­нується комплексний набір цілей і заходів щодо вдосконалення харчування населен­ня країни. Але цей документ поки що не набув подальшого правового, організа­ційного та фінансового розвитку.

Після налагодження ефективного і сталого виробництва продовольчої сировини головною проблемою залишається підвищення доходів населення, оскільки поряд з кількісними показниками продовольчого споживання незадовільний стан національної продовольчої безпеки фіксує така важлива характеристика, як частка витрат на харчування у видатковій частині сімейних бюджетів. Розвиток ринкової економіки забезпечив фізичний доступ до продовольчих товарів, але усунення незадоволеного попиту шляхом уведення механізму рівноважних цін загостри­ло проблему економічної доступності, спричинило продовольчий аспект бідності.

Катастрофічне падіння купівельної спроможності сукупного споживача відбулося за три роки гіперін­фляції (1992 – 1994 рр.), коли середньорічні темпи зростання споживчих цін утричі пере­вищили темпи підвищення номінальних доходів населення. Наступне п'ятиріччя (1995 – 1999 рр. ) стало періодом значного сповільнення темпів інфляції, але в подальшому все ж таки відбулося зниження купівельної спроможності доходів населення на 15 %. На «дні» рецесії (1999 р.) реальні доходи населення становили лише 29 % від рівня 1990 р.

Таке різке падіння цінової доступності спричинило три значні деформації націо­нального продовольчого ринку: 1) значно зменшилися обсяги продовольчого спожи­вання, особливо продуктів тваринництва (майже вдвічі); 2) частка продовольчих вит­рат у сімейних бюджетах підскочила з 33 до 65 %; 3) натуральний сегмент продоволь­чого споживання (виробництво для власного харчування) збільшився до 36 %.

Стадія післякризового піднесення купівельної спроможності населення почалася у 2000 р., і за наступні роки його реальні доходи подвоїлися, проте це лише частково компенсувало кризове падіння: у 2005 р. вони становили близько 60 % рівня 1990 р.

Зростання купівельної спроможності населення, хоча і зі зниженою еластичні­стю, але відчутно поліпшило продовольчу ситуацію: частка продовольчих витрат у сімейних бюджетах знизилася до 58 %, а частка натурального сегмента продоволь­чого споживання – до 19 %. За 2000 – 2005 рр. споживання продовольства на душу населення збільшилося на 21 % (у порівнянних цінах), а якщо врахувати скорочення його нату­рального сегмента, то приріст платоспроможного попиту на продовольчому ринку дорівнював 47 %.

Проте навіть за таких позитивних зрушень ситуація з продовольчою доступністю ще далека від благополучної. Про це свідчать додаткові показники. Зокрема, залишається низькою купівельна спроможність 1 % сімейного бюджету. Наприклад, у 1990 р добовий раціон харчування у середньому на душу населення містив 3,6 тис. ккал при 33 % продовольчих витрат у бюджеті сім’ї, тобто 109 ккал на 1 % бюджету. У 2004 р. рівень калорійності добового споживання знизився до 2,9 тис. ккал, а частка продовольчих витрат зросла до 58 %, або 50 ккал з розрахунку на 1 % бюджету. Для довідки: у США ця величина дорівнює 380 ккал. Таким чином, щодо показника продовольчої доступності її нинішній рівень в Україні є нижчим від докризової познач­ки в 2,2 раза і майже у 8 разів нижчим від американського рівня.

Оскільки стратегічною метою розвитку продовольчого забезпечення є досягнен­ня медично рекомендованих норм раціонального (здорового) харчування, важливим показником продовольчої доступності слугує економічна можливість придбання нормативного набору продуктів. У 2005 р. вартість такого добового набору на душу населення цього ж року становила 11,24 грн (табл. 3), а середньостатистичний добовий душовий наявний дохід – 16,19 грн. Отже, на придбання набору продуктів, необхід­ного для повноцінного харчування, треба було витратити майже 70 % усього доходу. Цифра свідчить про поки ще не подолану бідність нашої країни, а її поступове змен­шення варто було би розглядати як ключовий критерій оцінювання успіхів (або не­вдач) державної соціальної та аграрної політики.

Масштаби бідності у сфері продовольчого споживання, повільність його розвит­ку вимагають термінової рішучої корекції державної соціальної політики у двох най­важливіших напрямах: а) підвищення середніх показників продовольчого споживан­ня, або збільшення загальної місткості національного продовольчого ринку; б) подолання бідності у сфері продовольчого споживання, особливо в її крайніх формах. Організаційно важливо, щоб в урядовій програмі соціального розвитку краї­ни були присутні як пріоритетні планові й звітні показники кількісного та якісного поліпшення продовольчого споживання, а в щорічно затверджуваному переліку за­ходів з реалізації стратегії подолання бідності – аналогічні показники для груп насе­лення, що за рівнем доходів перебувають нижче межі бідності.

Двадцять першого грудня 2001 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову «Про затвердження Стратегії подолання бідності в Україні». Цим документом передбачено три етапи реалізації зазначеної стратегії.

Рівень продовольчої доступності чимало залежить від форм проведен­ня політики продовольчої незалежності країни. Протекціонізм на внутрішньому продовольчому ринку вигідний виробникам, фритредерство - споживачам. Сьогодні ситуація на світовому агропродовольчому ринку така, що розвинутим країнам імпорт продовольства і сільськогосподарської сировини обходиться стосовно багатьох позицій дешевше від продукції вітчизняного виробництва.

Якщо продоволь­чу безпеку розуміти як забезпечення доступу всім верствам населення до здоро­вого харчування, то імпортна експансія може оцінюватися позитивно. У ряді випадків розвинуті країни використовують цей фактор. Так, США – країна із широким залучен­ням дешевого імпорту – в останні роки істотно підвищили відкритість свого продо­вольчого ринку. Така політика відповідає ідеології СОТ щодо посилення ринкової конкуренції, але водночас розвинуті країни значною мірою підтрим­ують власного аграрного виробника (у тому числі за рахунок споживача), керуючись не лише принципом продовольчої доступності, а й продовольчої незалеж­ності, що означає можливість забезпечення життєво важливих продо­вольчих потреб завдяки національним виробникам. Політика, що ведеться США, ставить три основні цілі. Перша – стабільність продовольчого постачання країни навіть в обставинах міжна­родних конфліктів, що дезорганізують зовнішню торгівлю. Друга – посилення конкурентоспроможності власних агропродовольчих виробників. Третя – збережен­ня сільського населення для раціонального розселення. Ці завдання, безумовно, ак­туальні і для України.

Тема 6. Інструменти регулювання зовнішньої торгівлі агропродовольчою продукцією

6.1. Сутність і завдання зовнішньоторговельної політики держави в аг­рарному секторі.

6.2. Регулювання світової агропродовольчої торгівлі в рамках СОТ

6.3. Основні підходи до оцінювання державної підтримки аграрного сек­тору

6.1. Сутність і завдання зовнішньоторговельної
політики держави в аг­рарному секторі

Міжнародна торгівля в результаті відносних переваг стає засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати ефективність використання своїх ресурсів і отримувати більше товарів та послуг.

Глобалізація економіки світу зумовила значне зростання обсягів торгівлі загалом і сільськогосподарськими товарами зокрема. Так, за останні 20 років минулого століття обсяги торгівлі у світі зросли від 2,0 до 6,3 трлн дол. США, або більш як у три рази, а продовольчими товарами – від 220 до 429 млрд дол. США, або на 95 % [5]. Природно, що цей сегмент економічної діяльності дуже важливий для кожної без винятку країни.

Зовнішня торгівля чинить суттєвий вплив на економіку та внутрішній ринок держави, тому в системі державної політики цей аспект діяльності має важливе значення і потребує спеціального розгляду.

Теоретичною основою регулювання зовні­шньої торгівлі були і залишаються два взаємопротилежні про­цеси: перший – у формі вільної торгівлі, другий – протекціоніз­му, що передбачає захист і підтримку вітчизняних товаровироб­ників. Митні тарифи є реальними інструментами регулювання політики лібералізації або протекціонізму, а вільна торгівля – це політика, за якої митні органи не застосовують жодних обме­жень щодо торговельного обороту. Вільна торгівля стимулює конкуренцію, завдяки чому сві­това економіка ефективно використовує виробничі ресурси й може забезпечувати високий рівень добробуту людей. Лібералі­зація торгівлі характерна для країн з великими темпами економі­чного розвитку.

Протекціонізм як система економічних важелів, спрямова­них на обмеження імпорту з метою створення пільгових умов для вітчизняних товарів, сприяє зростанню вітчизняного виробницт­ва, проте, як правило, суперечить інтересам споживачів. Він спри­яє модернізації певних галузей, зайнятості населення, зміцненню обороноздатності країни, поліпшенню транспортної інфраструк­тури тощо.

На початковому етапі формування зовнішньоекономічної діяльності АПК України існував відносно сприятливий режим для імпорту. Ставки імпортного мита були у межах 0 – 5 %, а мак­симальний показник не перевищував 30 %. Унаслідок лібераліза­ції доступу товарів на внутрішній ринок відбулося перенасичен­ня продовольчого внутрішнього ринку імпортними товарами. У більшості міст частка імпортних товарів досягала 50 – 80 %, що призвело до банкрутства багатьох сільськогосподарських форму­вань, призупинки виробничої діяльності багатьох харчових і пере­робних підприємств. У багатьох з них виробничі потужності використову­валися на третину. Лише з 1996 р. держава почала запроваджува­ти заходи з обмеження імпортних поставок на територію України.