Файл: Лекції Банківська система.doc

По-шосте, ефективне функціонування банківської системи можливе лише за умови жорсткого дотримання законодавчих норм, що діють у країні.

Організація банку у банківській системі являє собою досить складну процедуру та регулюється, як правило, загальним чи спеціальним (для банків) законодавством. У більшості країн необхідним є дозвіл на відкриття банку, але в ряді випадків засновники можуть обмежитись простою реєстрацією.

У США реєстрація нового банку суворо регламентована. Щоб почати діяльність, банк повинен отримати чартер чи ліцензію від влади відповідного штату (банк штату) або ж зробити запит контролеру грошового обігу про видачу федерального чартеру (національний банк). При цьому слід виконати ряд умов стосовно капіталу банку, його майбутніх операцій, якості управління і т.д.

При отриманні федерального чартеру банк може бути організований не менше як 5 особами. Величина капіталу повинна відповідати мінімальним нормам, що встановлюються законодавством та залежать від чисельності населення пункту, де організовується банк (для національних банків 100-200 тис. амер. доларів). Далі у заявці, що подається на ім'я контролера, повинні бути вказані прізвища та адреси засновників, кількість акцій, на які підписались засновники, позитивне рішення (резолюція) трьох офіційних представників. Крім того, додається проспект банківського статуту, сертифікат про структуру капіталу та ряд інших документів.

При розгляді заяв до уваги береться багато факторів: умови створення, достатність капіталу, перспективи отримання прибутку, компетенція керівного складу, потреба в новому банку, де він створюється, тощо.

Органи влади ретельно аналізують конкурентну ситуацію у штаті: чи не загрожує створення банку інтересам уже існуючих банків, чи не виникне загроза невідповідної концентрації. У цілому майже половина всіх заявок, що подаються, не приймається контролером грошового обігу за тими чи іншими мотивами. Видача ліцензії на право проведення операцій діє і в багатьох інших країнах.

У Німеччині, наприклад, дозвіл на відкриття банку видає Федеральне відомство з контролю за банками, яке встановлює обов'язкові вимоги для банківських установ. Для отримання ліцензії засновники повинні мати: початковий капітал не менше 3 млн євро та двох професійно підготовлених виконавчих директорів. Банк повинен бути організований лише у формі акціонерної компанії чи партнерської фірми.

У Швейцарії засновники повинні звертатися за ліцензією у Федеральну банківську комісію. Основні вимоги до новостворюваного банку:

- банк повинен точно визначити характер і сферу своїх ділових операцій та передбачити таку систему організації, що забезпечила б їх виконання;

- банк повинен мати мінімальний капітал, що повністю оплачується;

- особи, які очолюють банк, повинні мати гарну репутацію та кваліфікацію, необхідну для управління банком;

- більшість керівників повинні бути резидентами Швейцарії. Зазвичай комісія вимагає наявність мінімального капіталу у розмірі 29 млн швейцарських франків, який необхідний для активної діяльності на міжнародному фінансовому ринку.

У Японії жоден банк не може бути започаткований без спеціальної ліцензії Міністерства фінансів. Для отримання останньої засновники повинні забезпечити відповідність капіталу, активів та пасивів банку встановленим стандартам, володіти необхідним досвідом та знаннями й мати певний соціальний статус. Банк повинен бути організований у формі акціонерного товариства і мати капітал не менше 1 млрд ієн. У назві банку повинно фігурувати слово "гінка" (банк).

Разом із заявою засновники повинні представити:

- детальне обґрунтування необхідності створення банку;

- сертифікат про заснування та копію реєстраційного свідоцтва;

- протокол установчих зборів;

- прогноз отримання прибутку на найближчі три роки;

- список основних акціонерів з вказаним місцем проживання, громадянства, роду занять та кількості придбаних акцій;

- баланс банку;

- перелік усіх філіалів банку.

До 1979 року у Великобританії існувала система реєстрації. Для організації банку не потрібно було особливого дозволу, а принципи заснування та функціонування регулювались загальним Законом "Про компанії" 1948 року. З 1979 року жоден банк не має права почати свої операції з прийому депозитів без дозволу Банка Англії. Усі банки були розподілені на дві категорії: "визнані банки" та "ті, що ліцензуються". "Визнаним" ліцензії не потрібні, але ці банки мають бути визнаними Банком Англії за рядом критеріїв: наявність мінімального капіталу, виконання достатнього набору послуг, солідна репутація в діловому світі.

Для задоволення прохання про видачу ліцензії на ведення банківських операцій необхідно:

- щоб директори та менеджери вищих щаблів були високопрофесійними особами, які проявили себе на попередній роботі як компетентні працівники;

- щоб був достатній запас ліквідних активів та резервів для покриття можливих збитків, велася вся необхідна звітність;

- мінімальний капітал у розмірі в 1 млн ф.ст.

Отже, ефективне функціонування банківської системи - необхідна умова розвитку ринкових відносин, що об'єктивно визначає основну роль у регулюванні діяльності банківських систем. Пошук форм і методів грошово-кредитного регулювання економіки припускає вивчення та узагальнення накопиченого в цій галузі досвіду країн з ринковою економікою. Грошово-кредитна політика, що реалізується в таких країнах, є однією зі складових економічної політики і дозволяє об'єднати макроекономічний вплив із швидким корегуванням регулюючих заходів, підтримуючи банки в середині системи.

Ефективна діяльність банківської системи забезпечується, зокрема, законодавчо закріпленою системою, що в основному відображає національні традиції, що історично склалися, організації діяльності банків та управління ними. Узагальнюючи, можна виділити дві моделі організаційної побудови банківських систем, що функціонують в умовах ринку, які відрізняються функціями, що виконують банки в системі.

Перша модель характеризується тим, що центральний банк проводить грошово-кредитну політику, що розглядається як частина інструментарію, яким володіє орган влади для регулювання економіки. Грошово-кредитна політика, як і бюджетна політика (структурна, політика доходів), використовується для досягнення цілого ряду економічних і соціальних завдань уряду. Така модель організації діяльності центральних банків характерна, наприклад, для Франції, Великобританії, Японії.

Відповідно до другої моделі перед Центральним банком ставиться конкретна мета - підтримувати стабільність цін за допомогою спеціально призначених для цього інструментів грошово-кредитної політики, яка не залежить від гілок влади. У рамках такої моделі, що існує, наприклад, у Німеччині та Нідерландах, Центральний банк є одночасно і незалежним, і виконуючим чітко визначені завдання. Таку організаційну модель діяльності банківських систем, крім держав із федеративним устроєм, у яких Центральний банк, як правило, вже давно є незалежним, на сьогодні використовують багато країн світу.

У країнах Західної Європи процес формування єдиної банківської системи на основі єдиного економічно-валютного простору створюється нова, третя модель діяльності банківської системи, що забезпечує можливість проведення єдиної грошово-кредитної і валютної політики на великій території незалежних держав.

Таким чином, економічна природа функціонування банківських систем полягає у задоволенні постійно зростаючих потреб економічних агентів у продуктах і послугах фінансового ринку (ринку грошей, капіталів, цінних паперів і фінансових послуг).

2.2. Класифікація та функції банків у сучасних банківських системах

На практиці функціонує велика кількість різноманітних банків зі своїми специфічними рисами в кожній країні. Залежно від того або іншого критерію можна виділити певні групи банків, тобто класифікувати їх.

За формою власності виділяють:

- державні;

- акціонерні;

- кооперативні;

- приватні;

- змішані банки.

Державна форма власності найчастіше належить до центральних банків. Капітал Банку Росії належить державі. Схожа ситуація склалася у центральних банків таких країн, як Німеччина, Франція, Великобританія, Бельгія. Частка держави в капіталі центрального банку Японії становить 55 %, решта частини належить банкам, у Швейцарії державі належить 47 % капіталу центрального банку (53 % кантонам); у Австрії - 50 % капіталу Австрійського національного банку володіє держава, іншою половиною - приватні особи.

Комерційні банки в ринковому господарстві найчастіше є приватними (за міжнародною термінологією поняття приватного банку відноситься не тільки до банків, що належать окремій особі, скільки до акціонерних і кооперативних банків). У централізованій системі господарювання комерційні банки, як правило, бувають державними.

За законодавством більшості країн у національних банківських системах допускається функціонування іноземних банків. У ряді країн (у Франції та ін.) діяльність іноземних банків не обмежується. У Росії, Канаді та інших країнах для іноземних банків вводиться певний коридор, у кількісних рамках якого вони можуть здійснювати свої операції. У Росії сукупний капітал іноземних банків не повинен перевищувати 15 %.

За правовою формою організації банки можна розділити на:

- товариства відкритого типу;

- товариства закритого типу;

- товариства з обмеженою відповідальністю.

За функціональним призначенням банки поділяють на:

- емісійні;

- депозитні;

- комерційні.

Емісійними є всі центральні банки, їх класичною операцією виступає випуск готівки в обіг. Вони не зайняті обслуговуванням індивідуальних клієнтів. Депозитні банки спеціалізуються на акумуляції заощаджень населення. Депозитна операція (прийом внесків) служить для даних банків основною операцією. Комерційні банки виконують усі операції, що дозволені банківським законодавством. Вони складають основне ядро другого щабля банківської системи ринкової економіки.

За характером операцій, що виконують банки, розрізняють:

- універсальні;

- спеціалізовані.

Універсальні банки можуть виконувати весь набір банківських послуг, обслуговувати клієнтів незалежно від спрямованості їх діяльності, як фізичних, так і юридичних осіб. До спеціалізованих банків відносять банки, що спеціалізуються на зовнішньоекономічних операціях, іпотечних кредитах, ощадних вкладах тощо. На відміну від універсальних банків спеціалізовані банки спеціалізуються на певних видах операцій.

Так, наприклад, у деяких країнах найчастіше декларується необхідність розвитку універсальних банків. Вважається, що універсальність діяльності сприяє диверсифікації і зменшенню ризиків, задовольняє потреби більшості клієнтів комерційних банків, оскільки надаються різноманітні види банківських продуктів. Універсальним банкам приділяють значну увагу в більшості європейських країн.

Ідея універсальної банківської діяльності розвивалася паралельно з розвитком спеціалізації банківського господарства. Така закономірність розвитку світової банківської спільноти. Прийнято вважати, що спеціалізація дозволяє банкам підвищувати якість обслуговування клієнтів, знижувати собівартість банківського продукту. Ідея спеціалізації більш характерна для банків США.

Світовий досвід свідчить, що банки можуть розвиватися як за лінією універсальності, так і за лінією спеціалізації. У тому і в іншому випадках банки можуть отримати значний прибуток, і лише клієнти банків можуть відповісти на питання: яка лінія розвитку виявиться кращою.

За галузями, що обслуговують банки, поділяють на:

- багатогалузеві;

- одногалузеві, ті, що обслуговують переважно одну з галузей або підгалузей (авіаційну, автомобільну, нафтохімічну промисловість, сільське господарство).

За кількістю філій банки розділяють на:

- банки, що не мають філій;

- багатофіліальні.

За сферою обслуговування банки поділяють на:

- регіональні;

- міжрегіональні;

- національні; я

- міжнародні.

До регіональних банків, обслуговуючих в основному будь-який місцевий регіон, відносять і муніципальні банки. За масштабами діяльності можна виділити:

- малі;

- середні;

- великі банки;

- банківські консорціуми;

- міжбанківські об'єднання.

У ряді країн функціонують установи споживчого кредиту. До них відносять ощадні банки, будівельно-ощадні каси, кредитні кооперативи тощо. У банківських системах діють також банки спеціального призначення і кредитні організації (не банки).

Існує декілька форм банківських об'єднань:

Банківські картелі - це угоди, що обмежують самостійність окремих банків і вільну конкуренцію між ними шляхом узгодження і встановлення одноманітних процентних ставок, проведення однакової дивідендної політики тощо.

Банківські синдикати, або консорціуми - угоди між декількома банками для сумісного проведення великих фінансових операцій.

Банківські трести - це об'єднання, що виникають шляхом повного злиття декількох банків, причому відбувається об'єднання капіталів цих банків і здійснюється єдине управління ними.

Банківські концерни - це об'єднання багатьох банків, формально які зберігають самостійність, але ще перебувають під фінансовим контролем одного великого банку, який викуповує контрольні пакети їх акцій.

У конкурентній боротьбі великі банки мають вирішальні переваги перед дрібними. По-перше, вони володіють великими можливостями для залучення внесків, оскільки вкладники вважають за краще розміщувати свої засоби у більш стійкі банки. По-друге, великі банки, як правило, володіють мережею філій, розташованих в багатьох містах. По-третє, у великих банків витрати на операції відносно менші внаслідок більшого масштабу цих операцій.

Отже, можемо побачити всю різноманітність банків, що є складовими елементами банківської системи. У загальному виділяють дві основні складові банківської системи - це центральний або емісійний банк та комерційні банки.

Центральний банк, або як його ще називають "банк банків", особливою рисою якого є те, що він не займається проведенням операцій з підприємствами недержавної форми власності та населенням. Як клієнти, виступають комерційні банки та інші кредитні установи. Також центральний банк інколи надає певні послуги різним урядовим організаціям. Однак основна функція будь-якого емісійного банку країни - це проведення ефективної грошово-кредитної політики, яка б оптимально регулювала як діяльність фінансової системи, так і економіку країни в цілому. Виділяють такі функції центрального банку: