Файл: Лекції Банківська система.doc

3.4.1. Загальний аналіз стану банківської системи та визначення доцільності регулятивних заходів

3.4.2. Перспективи запобігання дефолту українських банків: роль зовнішніх боргів

3.5. Основи діяльності банків другого рівня

3.5.1. Комерційний банк як ключова складова банківської системи

3.5.2. Особливості створення та діяльності банківських об’єднань

3.5.3. Сутність банківської діяльності та основні принципи здійснення банківських операцій

Модуль 2. Банківські системи розвинених країн світу.

Тема 4. Банківська система Сполучених Штатів Америки

4.1. Історичні передумови виникнення банківської системи

У ході історичного розвитку банківська система США зазнала значних трансформаційних змін.

Однією з основних причин для введення централізованого контролю за обігом монет та випуском банкнот в США став не тільки брак монет, який спостерігався після Війни за незалежність (1775-1781), але й необхідність створення першого монетного двору. Завдяки цим факторам новий Континентальний конгрес від імені Сполучених колоній (штатів) прийняв рішення про утворення Першого банку Сполучених Штатів (First Bank of United States), який заснував перший власний монетний двір (у Філадельфії) і санкціонував перший федеральний випуск срібних доларів та мідних центів за вагою іспанських срібних песо (хоча останній згодом протягом багатьох років не діяв, і у країні вільно було в обігу іспанське срібло).

Оскільки "батьки-засновники" Сполучених Штатів з недовірою відносилися до випуску фідуціарних (тобто таких, власна цінність яких менша вартості, що представляється ними) платіжних засобів, то вони спеціально внесли в 1787 році в Конституцію статтю, що забороняє штатам проведення розрахунків за операціями будь-яким іншим платіжним засобом, крім золотої і срібної монети.

На ранньому етапі американської історії, коли національна промисловість і "велике" підприємництво перебувало лише на стадії становлення, ще не було зведено багато великих міст, але побудовані залізниці і т. п., можна говорити швидше про існування реальної економічної необхідності в банках для залучення приватного капіталу. Держава в цих умовах була вимушена стати основним пайовиком Першого банку Сполучених Штатів, якому був виданий у 1791 році на 20-річний термін чартер (документ, який видавався в англомовних країнах, що поєднував функції банківської установи і ліцензії), та в подальшому не був відновлений.

Проте незабаром банки все-таки почали з'являтися, первинно в найрозвиненіших штатах.

Необхідно зазначити, що для Америки з самого початку було характерним неприйняття сильного впливу федеральних органів влади і відповідний захист індивідуальних прав штатів. Наслідком цього став розподіл влади між федеральним урядом і штатами, який тією або іншою мірою поставив банківську сферу під контроль обох гілок влади, хоча перші банки діяли в рамках ізольованих законодавчих систем різних штатів.

Звичною практикою було добиватися чартеру, придбання якого давало банку всі переваги обмеженої відповідальності (continental liability). І лише у небагатьох штатах допускалося створення банків без чартеру, які несли необмежену відповідальність. Як тільки виникала ймовірність того, що будь-яка приватна особа або не і інкорпорована асоціація бажають заснувати банк без чартеру, на їхньому шляху виникали численні перешкоди законодавчого характеру. Більшість східних штатів узяли на озброєння закони, подібні прийнятому в 1818 році в штаті Нью-Йорк, що передбачав дозвіл емісійного і депозитного бізнесу лише за наявності офіційного дозволу. Більшість виникаючих згодом західних штатів також підтримувала таку політику. Проте реальна дія цього закону змінювалася від штату до штату залежно від того, наскільки легко було отримати чартер.

Число банків стало особливо швидко зростати після ліквідації Першого банку Сполучених Штатів. У 1811 році їх уже налічувалося 88, а за три наступні роки було видано 120 нових чартерів на створення банків.

Коли в 1812 році почалася друга війна з Англією, що одержала назву Другої війни за незалежність, більшість цих банків була залучена в інтенсивне кредитування федерального уряду і штатів; неминуче пов'язана з цим надмірна емісія змусила приблизно три з кожних чотирьох банків звернутися в 1814 році до урядів своїх штатів за дозволом на припинення грошових виплат. Цікаво, що значна частина банкрутств у ці, а також подальші роки мала місце саме там, де створення нових банків було найбільш обмежене, а отже, уже існуючі знаходилися у привілейованому положенні. Так, у штаті Нью-Йорк на 26 банків число банкрутств становило 11, у Пенсільванії також на 26 банків - вже 19, і ця частка зростала у міру просування на південь і захід.

Надзвичайно серйозною проблемою протягом історії американського банківського бізнесу до утворення Федеральної резервної системи була саме відсутність налагодженої системи взаємного погашення (клірингу) банкнот різних банків. Оскільки банки штату звичайно не мали відділень в інших штатах, а у багатьох навіть не було і кореспондентів, то ніякої системи акумуляції банкнот з подальшою можливістю їх продажу не існувало. Цю функцію на початку, причому досить успішно, узяв на себе Перший банк Сполучених Штатів. Виходячи з вищезазначеного, стає зрозумілим створення у J81 б році Другого банку Сполучених Штатів (Second Bank of the United States). Цьому передувала гостра фінансова криза, що виникла в 1813 році у розпал війни, яка викликала загальну відміну платежів "дзвінкою монетою". Новий міністр фінансів Джеймс Даллас (James Dallas) запропонував заснувати новий центральний банк сполучених Штатів. Банк, заснований при капіталі в 35 млн доларів, почав функціонувати в 1817 році. У тому ж році поновилися "платежі дзвінкою монетою".

Початок нової політики у банківській системі США ознаменувався ухваленням штатом Нью-Йорк в 1838 році так званого Закону "Про вільний банківський режим" (Free-Banking Law), відповідно до якого емісійні права надавалися будь-якій особі або асоціації за умови депонування в офісі контролера (вищий фінансовий посадовець штату) цінних паперів певного вигляду на суму емісії. Для депонування могли бути використані будь-які цінні папери федерального уряду і штатів, затверджені контролером, до них відносили деякі види застав під нерухомість. Механізм був простий: у випадку, якщо банк виявлявся неплатоспроможним, офіс контролера реалізовував закладені цінні папери і погашав банкноти.

Першим результатом такої свободи став величезний наплив охочих негайно заснувати свій банк (понад 130). Приблизно половина з них дійсно відкрилася, і, у свою чергу, кожний другий з банків, що відкрився, протягом трьох найближчих років розорився.

Більшість із цих банків були засновані з однією емісійною метою, проте в 1848 році штат прийняв закон, що змусив їх також займатися депозитною і кредитною діяльністю.

В останній чверті XIX століття Сполучені Штати Америки залишалися єдиною серед економічно розвинених держав країною, де централізованої організації банківської системи не існувало. Банківська структура складалася з великої кількості дрібних незалежних банків, сфера діяльності яких обмежувалася незначною територією. Число банків до 1860 року досягло 3 000, в 1913 році їх було понад 20 000, близько 7 000 з них були емісійними національними банками, а інші діяли за законами своїх штатів і не мали права на емісію банкнот. Така банківська свобода "по-американськи" істотно відрізнялася від її європейського трактування. По-перше, американські банки були практично позбавлені будь-яких можливостей побудови системи відділень. Банк, відкритий в одному штаті, не мав можливості здійснення своїх операцій ні за його межами, ні через відкриття відділень в іншому штаті, ні будь-яким іншим способом. Щодо відкриття відділень усередині свого штату, то тут ситуація в різних штатах відрізнялася. Деякі штати, в основному південні, допускали створення банківських відділень, в інших - були прийняті закони, що забороняли їхнє створення. Після ухвалення національного закону про банківську діяльність право на відкриття відділень було збережено лише за тими банками, які ввійшли до складу національної банківської системи вже маючи свої відділення. Тому становище більшості банків, діючих поза великими містами, тією або іншою мірою наближалося до становища місцевих монополій.

Завершальний етап банківської реформи, який усе більше набирав сили, відбувся під час кризи 1907 року. Сподівання більшості зводилися до створення організації, здатної надати резервні засоби в умовах паніки. Симпатії уряду схилялися до організації центральної емісійної резервної установи, проте навіть після банківської кризи 1907 року опозиція федеральному централізму була ще досить сильною, що послужило основою для ухвалення Акта в 1908 році так званого Олдріча-Ріланда (Aldrich-Vreeland Act of 1908), яким дозволялося використання банками, як забезпечення додаткової емісії, будь-яких цінних паперів, крім облігацій, включаючи комерційні векселі. Проте за умови, щоб усі банки несли як індивідуальну, так і солідарну відповідальність за погашення цієї додаткової емісії.

Тим же законом була встановлена Національна комісія з грошового обігу (National Monetary Commission), покликана стежити за ходом процесу реформування, який спостерігався на той час, яка проіснувала чотири роки і провела поглиблене вивчення банківської системи не тільки Сполучених Штатів Америки, але й основних європейських країн. Опубліковані комісією матеріали сприяли створенню постійно діючої централізованої установи, яка б випускала паперові гроші на основі застави комерційних зобов'язань, діяла б як кредитор в останній інстанції і, крім того, контролювала б грошовий ринок через ставку відсотка й операції на відкритому ринку.

Усі наміри матеріалізувалися у створенні Федеральної резервної системи. За своєю структурою вона значно відрізнялася від центральних банків європейських країн. До її складу входили дванадцять регіональних федеральних резервних банків, за якими були закріплені певні федеральні резервні території. Усі національні банки повинні були в обов'язковому порядку вступити у ФРС. Цим банкам, діяльність яких координувалася Федеральною резервною радою, були передані функції емісії банкнот і зберігання резервів банків-членів ФРС, а також кредитна діяльність через повторне розміщення серед банків-членів ФРС своїх капіталів.

4.2. Федеральна резервна система: створення та організаційна структура

Федеральна резервна система (далі - ФРС) була створена відповідно до Федерального резервного акта, що був прийнятий Конгресом у 1913 році для забезпечення більш безпечної і гнучкої банківської і грошово-кредитної системи. Після прийняття даний закон багато разів уточнювався і кінцеве становлення ФРС відбулося після прийняття у 1980 році Закону "Про дерегулювання депозитних установ і монетарний контроль".

З самого початку діяльності Федеральної резервної системи її першочергове завдання співпало з напрямами національної економічної і фінансової політики. Зростання економіки, високий рівень зайнятості, стабільність купівельної спроможності долара і прийнятний баланс в операціях з іноземними державами були закріплені Конгресом у Законі "Про зайнятість" від 1946 року, а потім у Законі "Про повну зайнятість і збалансоване зростання" від 1978 року.

Федеральна резервна система робить свій внесок у досягнення нацією економічних і фінансових цілей, впливаючи на фінанси і кредит в економіці. Як центральний банк країни, ФРС на довгостроковій основі забезпечує зростання економіки в межах її можливостей, гарантуючи при цьому відповідну стабільність цін.

ФРС складається з трьох рівнів і включає в себе Раду керуючих, 12 федеральних резервних банків із 49-ма філіями, приблизно 3 000 банків-членів ФРС та банки-нечлени ФРС, які поділяються на ті, що входять у Федеральну корпорацію страхування депозитів (далі - ФКСД), та ті, чиї внески не застраховані у ФКСД. Схематично ФРС можна представити у вигляді схеми (рис. 3.1). Також до складу ФРС відносять Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку (ФКОВР) та федеральні консультативні ради (ФКР).

Рис. 3.1. Федеральна резервна система

Центром організації Федеральної резервної системи є Рада керуючих у Вашингтоні. Рада - вищий адміністративний орган управління ФРС. Основною функцією Ради є формування грошово-кредитної політики. Крім того, Рада регулює і контролює діяльність банківських установ та операцій Федеральних резервних банків. Рада також виконує функції у сфері національного платіжного механізму і федерального регулювання кредиту. Вона має повноваження у сфері грошово-кредитної політики, через ФКОВР визначає політику ФРС у сфері операцій з цінними паперами, змінює норми обов'язкових резервів, які банки-члени ФРС зберігають у федеральних резервних банках. Рада складається з 7 членів (вони також виконують обов'язки членів ФКОВР), які призначаються президентом і затверджуються Сенатом. Повний термін роботи члена Ради - 14 років. Вони обираються з різних федеральних резервних округів. Не можна бути повторно призначеним після повного терміну роботи.

Голова і віце-голова Ради призначаються Президентом США на 4 роки з числа членів. Вони можуть бути призначені повторно, якщо термін їх роботи як членів Ради не закінчився. Такі повторні призначення також повинні бути затверджені Сенатом.

Федеральна резервна система - незалежна організація. Вона не може бути скасована за бажанням президента, конгрес також не може змінити ЇЇ роль і функції. Тривалі строки повноважень членів Ради мають на меті захистити й ізолювати їх від політичного тиску. Члени Ради складають більшість у Комітеті з операцій на відкритому ринку, який керує операціями ФРС і загальним курсом фінансової та грошово-кредитної політики. У Комітеті Рада розглядає і затверджує діяльність федеральних резервних банків щодо дисконтування і видає ухвали з управління "дисконтним вікном" у цих банках. Рада може також використовувати резервні вимоги як інструмент грошово-кредитної політики за допомогою здійснення зміни деяких резервних норм депозитних установ у дозволених законом межах.

Рада виконує широку контролюючу функцію над операціями 12 федеральних резервних банків. Ця функція включає контроль за їх діяльністю з обслуговування депозитних установ, а також перевірку і контроль деяких банківських установ. Кожний банк зобов'язаний представити Раді свій бюджет для затвердження. Деякі статті витрат (наприклад, на будівництво або реконструкцію будівель банку, виплату заробітної плати президенту і першому віце-президенту) підлягають спеціальному затвердженню з боку Ради. Призначення президента і першого віце-президента кожного федерального резервного банку затверджує Рада.

Рада виконує контролюючу і регулюючу функцію щодо бан-ків-членів ФРС. банківських холдингових компаній, банківських об'єднань, міжнародних банківських структур у США, а також щодо зарубіжної діяльності банків-членів ФРС і діяльності філіалів іноземних банків у США. Рада встановлює ліміти використання кредитів для купівлі і продажу цінних паперів.